Святвечір – історія та традиції святкування
сторія святкування надвечір’я перед празником Христового Різдва сягає перших віків християнства, має окрему богослужбу, що зветься Великі або Царські часи. День надвечір’я завершує Пилипівський піст перед Різдвом, тому цього дня є строгий піст.
До Різдва в Україні готувалися ще з літа. Під час жнив перший, а в деяких місцевостях останній сніп збіжжя (жита або пшениці) залишали необмолоченим. До нього додавали також по кілька стеблин інших злаків і перев’язували одним, двома, а інколи трьома перевеслами. Цей сніп вносили до хати в надвечір*я Різдва Христового. Називали його по-різному: «дідух», «дід», «коляда» на Волині, «кріль» (король) на Холмщині, «зажин» на Чернігівщині, «баба» в Чорткові на Тернопільщині.
Приготування до Різдва охоплювало всі сторони життя української родини. Готувалося доволі їжі, варився мед, виготовлялися різні наливки, вишняки, сливняки. Господиня купувала нові горщики, ложки, миски, дбала про нове вбрання для дітей і дорослих.
Традиційні в наш час ялинки в хатах українців з’явилися переважно аж у першій половині ХХ ст. Спочатку їх підвішували до сволока і лише згодом почали ставити на підлогу. Прикрашали ялинку свічечками, горішками, яблучками, медівниками або домашніми тістечками. Звичай прикрашати різдвяну ялинку поширився з Німеччини.
Для святкування Святвечора та Різдва випікали багато різновидів хліба, який мав різні назви (корун, крачун, крайчун, керечун, книш, калач, струцля і просто хліб) та форми, залежно від місцевості, і випікався з різного борошна, міг бути прісним або скоромним (його під час вечері не споживали, а просто клали на столі). Різдвяний хліб був символом новонародженого Ісуса, і в деяких місцевостях до нього додавали трішки свяченої води. Обов’язковим на святковому столі мав бути „книш” – кругла паляниця з малесеньким хлібенятком зверху – для душ померлих.
Між стравами Святої Вечері на першому місці стоїть кутя або коливо. Це варена пшениця з медом. Кутя з’явилася ще в дохристиянську добу. З тих часів вона зберегла символізм поминальної страви. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — символ вічного щастя святих у небі. Варили кутю у спеціальному горщику, в якому нічого іншого не варилося, або купували щораз новий. У різних регіонах кутю готували по-різному.
Окрім цих головних страв, господині ставили варити голубці, капусняк із пшоном і квасолею, горох, борщ пісний з карасями, кашу гречану, пшоняну, вареники з капустою, картоплею. Також смажили рибу, пекли млинці з кислого тіста, варили страви з грибами. Голубці, як правило, робили із заквашеними головками капусти, і начинка у них була різною.
На стіл укладали сіно тонким шаром, господиня клала на чотири кути зілля і часник. Зверху стелили білий обрус, а поверх нього часто стелили другу скатертину.
Коли на небі з’являлася перша зірка, аж тоді родина могла сідати до столу після дня суворого посту, під час якого ніхто не мав права їсти, окрім малих дітей, яким давали трішки вареної картоплі. Проте перед тим як сісти, кожен дмухав на місце на лаві, щоб, бува, не придушити душі, які, вважалося, на Святвечір приходили до хати.
Починали вечерю з куті. Їли всі зі спільних мисок і пили з одного кухля, що символізувало мир і злагоду в сім’ї упродовж року. Окремі тарілки і ложки ставили лише для покійних родичів або для того з родини, кого не було в цей вечір вдома. Несподіваний гість віщував щастя на цілий рік, тому йому старалися догодити. Також вважалося доброю прикметою запрошувати на вечерю одиноких, бездомних та убогих людей. Вечеряли довго і ніхто не мав права вставати, окрім господині, яка підносила страви.
Укінці вечері батько, а за ним і вся родина вставали з-за столу, дякували Господеві за прожитий рік і просили долі на наступний.
Після вечері на столі залишали кутю, інші страви, ложки, бо вірили, що вночі померлі прийдуть ще раз на вечерю.
У центральній та східній частині України після Святвечора існував звичай носити вечерю дідусю і бабусі (якщо вони мешкали окремо), хрещеним батькам та добрим знайомим. «Нести вечерю» — то значить шанувати старійшину, ділити надію, долю, добро, згадувати померлих.
Загалом святкування надвечір’я Різдва носять однаковий характер по всій Україні, Але багато із самобутніх звичаїв втратилися або призабулися внаслідок масових депортацій українців із їх етнічних земель або через радянську атеїзацію. Попри все, українці сьогодні по-новому відкривають себе для Бога, традиції й обряди, пов’язані з Різдвом.
