На новому місці — зі своєю справою: історія ВПО
Ніхто не планує стати внутрішньо переміщеною особою. Не планує одного дня залишити свій дім, громаду, звичне життя і справу, яку роками створював власними руками. Але війна змусила тисячі українців починати життя на новому місці. І дуже часто те, яким буде цей новий початок, залежить не лише від підтримки, яку людина може отримати, а й від її готовності діяти, шукати можливості та скористатися ними.
Леонід Іванович Дегтярьов — пасічник із Донецької області. До вимушеного переїзду він мав там свій дім і справу, якій присвятив багато років. Його пасіка налічувала близько ста вуликів. За цією цифрою — значно більше, ніж просто майно: роки щоденної праці, досвід і знання, вкладені кошти, сформоване господарство та впевненість у завтрашньому дні.Залишити все це Леонід Іванович не обирав. Як і тисячі інших українців, він не хотів ставати переселенцем і починати життя заново. Війна змусила його залишити рідний край, а разом із ним — пасіку, яку він створював роками.
Так Леонід Іванович опинився в Семенівській громаді — без свого господарства, але з тим, чого неможливо було залишити: досвідом пасічника, бажанням працювати і готовністю знову створювати власну справу.
Він захотів почати спочатку.Звичайно, були сумніви. Чи дадуть землю людині, яка тільки приїхала в громаду? Чи можна на новому місці почати власну справу фактично з нуля? Чи вийде?Попри ці питання, Леонід Іванович почав шукати можливості. І тут його власна активність зустрілася з підтримкою громади.
Першою долучилася староста села Веселий Поділ Тетяна Мошенко. Вона допомогла знайти земельну ділянку, де можна було розмістити пасіку та поступово відновлювати господарство.Ініціативу підтримало і керівництво Семенівської громади. Позиція селищного голови Людмили Павлівни у таких питаннях однозначна — максимально підтримувати внутрішньо переміщених людей у їхньому прагненні облаштуватися та реалізувати себе в громаді. Особливо тоді, коли людина має власну ініціативу, чітке бачення майбутньої діяльності та готова сама працювати для її розвитку.Саме таким було звернення Леоніда Івановича. Він прийшов не просто з проханням про допомогу, а з розумінням того, що вміє, чим хоче займатися і що готовий для цього робити.Депутатський корпус Семенівської селищної ради підтримав передачу земельної ділянки в офіційну оренду для відновлення сільськогосподарської діяльності внутрішньо переміщеної особи.
Щоправда, сама земля зовсім не нагадувала готове місце для пасіки. На ділянці було стихійне сміттєзвалище, усе заросло бур'янами. Леонід Іванович взявся до роботи: прибирав сміття, упорядковував територію, готував місце для пасіки. Згодом тут з'явилися перші кілька вуликів.Але для повноцінного відновлення господарства потрібні були кошти — на нові вулики, бджолосім'ї, інвентар та обладнання.
На цьому етапі до роботи долучився відділ економічного розвитку та інфраструктури виконавчого комітету Семенівської селищної ради. Його завдання у таких випадках — не просто повідомити людині про існування грантової програми. Важливо побачити перспективну ініціативу, знайти для неї відповідну можливість, пояснити умови, допомогти оцінити реалістичність задуму та супроводити заявника від ідеї до подання заявки.Для людини, яка добре знає свою справу, але ніколи раніше не працювала з грантами, слова «заявка», «бізнес-план», «конкурсний відбір» можуть здаватися складними. Тому професійний супровід часто стає тим містком, який поєднує досвід і бажання людини з реальною фінансовою можливістю.Такою можливістю для Леоніда Івановича стала програма Mercy Corps. За результатами конкурсного відбору він отримав 125 000 гривень на відновлення сільськогосподарської діяльності.
За грантові кошти придбав 20 вуликів та сучасне обладнання для пасіки. Воно дозволяє організувати роботу ефективніше, зменшити фізичне навантаження і поступово вибудовувати господарство вже на новому, сучаснішому рівні.Саме в цьому для громади є ще одна важлива цінність таких грантових програм.Грант конкретній людині — це водночас невелика інвестиція в місцеву економіку. Людина відновлює роботу, купує обладнання, виробляє продукцію, отримує власний дохід, розвиває господарство і поступово стає частиною економічного життя громади.
Тому для відділу економічного розвитку важливо не лише працювати з великими інвестиційними проєктами. Не менш важливо знаходити можливості для звичайних людей, малого бізнесу, фермерів, особистих селянських господарств та ВПО, які мають досвід, ідею і бажання працювати.Саме з таких невеликих історій поступово складається економічна стійкість громади.125 тисяч гривень у масштабах великих проєктів можуть здаватися невеликою сумою. Для Леоніда Івановича це двадцять нових вуликів, сучасне обладнання, відновлена робота і можливість знову отримувати дохід від справи, яку він знає багато років.А для громади — ще одне господарство, яке працює і має можливість розвиватися.
Сьогодні там, де ще нещодавно було стихійне сміттєзвалище, живе пасіка.
У Леоніда Івановича двадцять вуликів. Це не та пасіка зі ста вуликів, яка залишилася на Донеччині. І, мабуть, ці дві пасіки не варто порівнювати.Та залишилася частиною його минулого — важливого і дорогого.А ця — вже частина його нового життя.Нова земля, нові вулики, сучасніше обладнання, нові люди поруч. І можливість знову займатися справою, яку він добре знає і любить.
А якщо захочете почути цю історію від самого Леоніда Івановича, є один простий спосіб із ним зустрітися. Наш герой дуже полюбляє ранкові пробіжки у веселоподільському парку імені Глібова.Бо нове життя у Веселому Подолі — це вже не лише пасіка. Це знайомі стежки, люди поруч, ранковий парк і свої маленькі щоденні звички.
Мабуть, саме з таких простих речей і починається відчуття, що нове місце поступово стає своїм.
