Жінки, які наближають нас до перемоги: історія волонтерської діяльності Лідії Чухліч
Жінки, які наближають нас до перемоги: історія волонтерської діяльності Лідії Чухліч
24 лютого — день, який перевернув життя майже всіх жителів України. З жорстоким нападом росії на мирні українські міста багато людей полишили свої домівки й змушені були мігрувати: хтось — закордон, решта — в населені пункти різних громад, які війна поки не зачепила. Однією з таких, на щастя, є й Семенівська ТГ. Від першого дня повномасштабного вторгнення вона стала для багатьох надійним тилом, який постійно забезпечують не лише військові, а й сильні духом представниці прекрасної статі. Ці жінки з початку війни віддають всю свою енергію й силу, щоб захисники зі зброєю в руках могли боротися з ворогом у повному військовому обладнанні, ситі та здорові. Однією з таких активних волонтерок та завзятих господинь є жителька Семенівки Лідія Чухліч. Уже багато років вона забезпечує в громаді важливий фронт у тилу. Втім, через надмірну скромність Лідія Іванівна вважає свою працю передусім обов’язком та називає її «краплею у морі».
Свою волонтерську діяльність жінка розпочала в далекому 1986 році, коли сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства — вибух на Чорнобильській АЕС. Тоді чимало людей, котрі опинилися в епіцентрі страшної аварії, змушені були виїжджати в більш безпечні регіони. Багато переселенців приїхали і до Семенівки. Лідія Іванівна не змогла стояти осторонь цієї трагедії, бо ж іще змалечку мама привчила дівчину бути співчутливою до чужого горя. Тож і прийняла гостинно у своїй оселі всіх, хто потребував її допомоги.
Відтоді пані Лідія зрозуміла, що вже не зможе жити інакше, а тому вирішила й надалі підтримувати нужденних. Ще більше надихнув жінку на добрі справи її син Сергій. У 2014 році, відразу після майдану, він разом із побратимами відправився в АТО. У 2016 році чоловік отримав поранення і довгий час перебував у військовому госпіталі на лікуванні. Внаслідок серйозної травми він отримав групу інвалідності, після чого був визнаний непридатним до подальшої військової служби. Утім, пан Сергій не зміг полишити військову справу, тож вирішив і надалі підтримувати побратимів, хоч і не на полі бою. До цього завжди спонукав і Лідію Іванівну, наголошуючи на тому, що потрібно допомагати іншим своєю працею, своїм добрим серцем. Відтоді вона майже безперестанку трудиться на благо армії, віддаючи кожному солдатові не лише матеріальне, а й частинку своєї душі.
Не змогли Сергій та Лідія Іванівна сидіти склавши руки й тоді, коли розпочалася повномасштабна війна росії з Україною. Чоловік відразу ж подався активно волонтерити та допомагати родинам військовослужбовців, які втратили рідних на війні, а жінка взялася за давню добру справу — готувати смаколики для захисників.
Сьогодні Лідія Іванівна тримає на своїх тендітних плечах левову частку допомоги нашим бійцям. Попри власні переживання вона будь-що намагається піднімати бойовий дух солдатів і підтримувати в цей нелегкий час односельців.
З самого ранку й до пізньої ночі в її затишному дворі кипить робота, аби вже зовсім скоро захисники могли поласувати домашньою продукцією. Огірки, кабачки, кабачкова ікра, помідори — все це готується за найкращими рецептами й відправляється військовим на фронт. Аби Лідії Іванівні було зручно передавати смаколики, начальник військового госпіталю за потреби відправляє до її двору службовий автомобіль (на фото). Вантажити консервацію допомагають сусіди — Анатолій, Альона та Аня Попки. Інколи родина навіть бере безпосередню участь у процесі приготування консервованої продукції, за що Лідія Іванівна щиро вдячна.
Активно допомагають жінці в цій благородній справі й небайдужі жителі селища. Хтось приносить продукти, адже Лідія Іванівна частенько купує овочі для консервування за власний кошт, дехто забезпечує банками й іншими речами. Особливо пані Лідія вдячна за допомогу своїй сестрі Ніні Козацькій та жителькам громади Ользі Ніколайчук, Людмилі Фурсі, Ользі Мохун, Валентині Шопші, котрі від початку війни згуртувалися заради спільної мети.
Здавалося б, у таких ситуаціях немає місця для негативу, та жінка зізнається, що часто доводиться стикатися з невдоволенням із боку земляків. Буває, що односельці засуджують її через те, що вона приймає допомогу від інших мешканців громади. Втім, Лідія Іванівна намагається не брати ці слова близько до серця, адже розуміє, що ця допомога — передусім для військових і є величезним вкладом у перемогу! «Я розумію, що зараз у нас спільне горе, і в цьому горі ми об’єдналися, як ніколи раніше. І стояти нині осторонь — просто неможливо. Бо хто ж, якщо не ми, буде займатися цією справою!? Лише ми, люди в тилу, можемо забезпечити наших захисників усім необхідним. І я впевнена, перемога буде тільки за нами», — стверджує Лідія Іванівна.
Волонтерська діяльність Лідії Чухліч не обмежується лише приготуванням їжі для військових. Її дім неодноразово ставав прихистком для багатьох переселенців із різних куточків України. Лише з початку війни Лідія Іванівна прийняла у своєму будинку вісьмох осіб із Харкова, а нещодавно в неї поселилася молода родина зі Слов’янська. Для всіх цих людей жінка зуміла стати по-справжньому близькою людиною, адже в її доброму серці вистачає місця для кожного, хто цього потребує.
Не оминає пані Лідія своєю увагою та добротою і земляків. Жінка постійно навідує одиноких літніх людей, часто готує для них їжу, більше того, навіть підтримує зв’язок зі старенькими маминими подругами, яким також в усьому намагається допомогти.
Скільки овочів, фруктів і консервованої продукції було надано Лідією Чухліч із моменту АТО й до сьогоднішнього дня — важко й полічити, так само, як і важко осягнути, скільки турботи й тепла щодня вона вкладає у волонтерську справу.
Для багатьох військовослужбовців оселя Лідії Іванівни давно стала рідним домом. Сюди вони люблять приїздити в гості, тут, говорять, знаходять своє місце сили, а натомість отримують неоціненну підтримку для подальшої боротьби з ворогом. Жінка жартує, що сусіди інколи називають її будинок військовою частиною, адже нерідко в її дворі можна зустріти наших бійців.
Втім, не лише пані Лідія натхненно трудиться в тилу на благо солдатів. Ніколи не залишають жінку в біді й самі військові. Коли вона важко захворіла й потребувала серйозного лікування, на допомогу їй прийшов один із командирів військової частини м. Кременчук, якій вона активно допомагала продукцією в період АТО. Чоловік організував для Лідії Іванівни лікування у військовому госпіталі й підтримував її протягом відновлювального періоду. Неабияк жінка вдячна й родині Сидоренків із Вільного — засновникам СФГ «Оберіг». Голова господарства Андрій Сидоренко разом із дружиною Катериною Василівною неабияк підтримали Лідію Чухліч у важкий період її життя. Не роздумуючи, вони підставили в тяжку годину своє надійне плече й допомогли пані Лідії стати на ноги. «Це люди від Бога», — любить повторювати жінка про своїх благодійників.
Розрадою для Лідії Іванівни в цей непростий час стали вишивка та в’язання. Любов до рукодільного мистецтва зародилася в неї ще змалечку й передалася від мами. Батька родина втратила рано, тож усе трималося на плечах матері, котра, зі свого боку, намагалася передати донькам усі свої вміння, які знадобляться в житті. Тому навчилася Лідія Іванівна прясти й ткати на верстаті, вишивати рушники, подушки, скатертини, килими, в’язати різні речі для дому. Грошей тоді не було, тож талановиті рукодільниці прикрашали будинок своїми руками й натхненною працею.
Сьогодні оселя жінки нагадує музей української вишивки й кераміки, якою, до речі, Лідія Іванівна теж захоплюється все життя. За всі роки їй вдалося зібрати чималу колекцію глиняних виробів, котрі прикрашають затишні кімнати її дому.
Та й узагалі весь будинок жінки потопає в неповторній красі із власноруч виготовлених робіт. Споглядаєш на цю красу й надихаєшся позитивною енергетикою, яка ще більше спонукає любити своє, українське.
Не лише мені пощастило помилуватися цими безцінними й унікальними витворами мистецтва. Лідія Іванівна часто бере участь у різноманітних виставках, де ділиться своєю творчістю із шанувальниками, а її роботи навіть прикрашають оселі людей, котрі мешкають закордоном. Жінка говорить, що отримує велику насолоду, даруючи свої вироби, бо ж це на згадку про Україну. Зберігаються її вишиті рушники і в родинах військовослужбовців. Чоловіки часто просять подарувати їм вишивку, аби вона нагадувала про їхню добру й щиру Лідію Іванівну.
Сьогодні Лідія Чухліч мріє про єдине: аби скоріше закінчилася ця кровопролитна війна й нарешті настала довгоочікувана перемога. Її вона хоче відсвяткувати з бійцями. Задля такої великої мети жінці не шкода ані сил, ані коштів, ані здоров’я, головне, аби на рідну землю якнайскоріше прийшов мир. Також пані Лідія радіє, що її вчинок оцінили люди, і зичить усім здоров’я та довгих років життя.
«Вогонь запеклих не пече», — писав могутній велет духу Кобзар. В горнилі війни, котра, незважаючи на політичну риторику, живе своїми страшними законами, виковуються наша нація і держава, народжуються нові герої та символи. Тож, мабуть, не буде перебільшенням, якщо я скажу, що справжні герої — не лише на передовій, вони ще й скромно живуть поруч із нами в тилу. І нехай сьогодні їхня праця малопомітна чи ж не така вагома, як на фронті, впевнена: без таких самовідданих і жертовних людей, як Лідія Чухліч, нам не здолати ворога остаточно. Бо ж перемога — це передусім тернистий шлях і згуртована праця. І лише в єдності наша сила! Тож шановна Лідіє Іванівно, витримки, здоров’я і натхнення Вам на нові добрі справи. Пишаємося тим, що серед нас живуть такі люди, як Ви!
