Розкуркулене покоління, або без вини винуваті
Уже незбагненно далекими здаються ті часи, коли на голову нашого українського народу впала зловіща тінь колективізації. Ще живі люди, яким болять та печуть спогади про той час.
Про жах розкуркулення розповіла жителька Семенівки Олександра Степанівна Д.
Незважаючи на свій похилий вік, Олександра Степанівна весела, жвава, роботяща, гомонюча. Її мова прикрашена неповторними українськими зворотами та епітетами, що робить її колоритною та мелодійною.
Зайшовши у двір тьоті Шури, так я її називаю, угледів її в холодочку під зимовою, з паршивими плодами, яблунею – тельбушила куплених на базарі карасів.
Привітавшись із господинею, прошу розповісти про розкуркулення їхньої родини в часи колективізації, усе, що вона пам’ятає з розповідей родичів.
Її очі занудьгували.
- Не хочу ворушити старовину, настраждалася за життя. Ганьба та образа вічно смоктала мене за серце, як чорна п’явка. Ой давно ж це, дітки, було!
Наполягаю: «Тьотю Шуро, розкажіть, як проходило оте «розкуркулення»?
- Після революції в Петрограді в селах до влади дорвалися п’янюки та ледацюги. Із райцентру одержували вказівки, та й нумо «Плани по розкуркуленню» виконувати. Під той страшний прес потрапила і наша роботяща родина. Мій дідусь Федір тоді проживав на хуторі Пологи, що за селом Товстим. Немає його вже давно. Дідусева сім’я із семи душ мала дванадцять десятин землі, пару волів, реманент для обробітку землі, пасіка була ловка, вуликів багато. Хутірські хати стояли по бережку болота, хороші господарі повикопували ставки. Був такий і в моїх родичів, казали мама, що риби було повно: лини, карасі. Наймитів не було, самі всю роботу робили. Ну які то були куркулі? Просто господарі.
Олька, моя сестра, нічого про те врем’я не знає, не інтересувалась. Я у мами розпитувала, дещо помню.
- Хто приходив розкуркулювати Вашого дідуся?
- Це було рано-вранці. Казали мама, що собаки брехали, аж іскри з очей сипалися. Дідусь були вже на вулиці, поралися коло скоту, а бабуся топили піч, готували їжу для сім’ї на весь день. Виглянули бабуся у вікно, а там повен двір голоти – комнезамівців. Із ними дівка стрижена у шкірянці і при пістолі. Худюща і зла, лютувала більше за всіх, як хмара грозова.
Сумна новина швидко розтеленькалась по хутору. Сусіди посходилися, тихо і сумно споглядали на біду. Діти проснулися від криків у хаті. Мої мама, тоді ще дитина, казали, що світанок народжувався повільно і страшно. Жахала невідомість.
У хату ввалились активісти, як молоденькі чорти із пекла випущені. Усе перевертали вверх дном: виносили із хати і грузили на підводи крам і харчі. Полізли по горшках, хватали їжу брудними “лапами”, їли-давилися, соромно було дивитися. Знайшли босяки наливку, випили і п’яні, мов розлигані бички, витриндикували, як на весіллі.
- А що робила Ваша родина, як поводився дідусь у цій скрутній ситуації?
- Дідусь спочатку воював, схопився, кажуть, в ручки з комнезамівцями, які виводили на вулицю його скот і прив’язували до брички, на якій їздила “стрижена”. Та сили були нерівні: дідуся згулали, побили. Коли він уже сидів у хаті на лаві за столом, ні до кого конкретно не звертаючись, сказав: “Моду яку взяли, чортова погань! Дзуськи!”
Місцевий бовдур, із села Товстого, після випивки з мордою червоною і тугою, мов редька із нестриженою неохайною бородою, як просяний віник, бовкнув: “Хвате, напилися людської крові, глитаї! Тепер наша власть”, - і засмердів люлькою так, ніби в хату ввалився цілий табір циган.
Дідусь промовчали, мотали головою – смуток облягав їм серце. Стрижена підганяла п’яних комунарів: “Швидше вештайтесь, у нас часу мало, а роботи повно. Нам райком за таку роботу наламає хвоста!”
- Що було далі? Родичів арештували?
- Дідуся забрали. Він навіщось узяв у руки батіг, сів у тачанку, запряжену роз’їзною конякою. Кажуть, дідусь плакали. У районі його протримали троє суток, одбатурили, що аж сорочка на спині висіла лахміттям. А потім відпустили.
Дідусь ледве долемзав до хутора. Якби добрі люди не підвезли, то пропав би в дорозі. Уже неподалік від нашого обійстя стрівся дідусеві якийсь комсомолець і, вискаливши зуби, сказав: “Відпустили? Я думав, що розстріляють, або на Соловки…” Дідусь відказали: “Тобі, Петре, все одно, що пикою, що потилицею вперед ходити. Жаль тільки твоїх батька та матір, що виховали такого дурнопупа”.
- Чия влада – того й бог, запам’ятай, Федоре. І це тільки початок покладено, - сказав син-поганець.
- А щоб тебе, Петре, у домовину поклали!
У цей час менші діти мого дідуся пиряли по подвір’ю. Побачивши батька, спочатку не впізнали, а від страху стабунилися біля воріт, роздивляючись прийшлого. Господар донедавна моложавий, здоровий і красивий чоловік, ледве волочив ноги. Старий, згорблений, із притухлими очима, худющий, ледве живий, похитуючись стояв біля воріт і, щоб не впасти, тримався за лату.
- Олександро Степанівно, тьотю Шуро, вибачте, що нагадав про важкі часи. Як склалася подальша доля Вашої родини?
- Дідуся знову забрали і він більше додому не повернувся. Його господарство розграбували комунари, чи то комнезами, як їх там. Забрано було весь скот, реманент, пасіку, майно і харчі. Дідусь встиг сховати декілька мішків із зерном у ставку. Там його не знайшли. Намокле, розбухле зерно дало можливість сім’ї дідуся якийсь час прохарчуватися.
Якось прилетіли, як буря босяки-комунари, щось вимагали, я вже не помню шо. Мама розказували, та коли то було. Голова моя садова. Дома тоді була дітвора під наглядом старшої дідусевої доньки Мар’яни, моєї, значить, тіточки. Мар’яна комунарів хотіла усовістить, бо дати було нічого, усе ж позабирали. Так вони її, бідолаху, схопили за коси, по будяках на толоці тягали. Червона кров на білій сорочці калину розвішала. Моя бабуся, а її мама, почула ту звістку – змертвіла на місці.
Ошельмовані і винні, а в чому була їхня вина, жили мої родичі. Як писав Тарас Шевченко: “Розлізлися поміж людьми, мов мишенята”. Скриня, як пуста бочка торохтіла. Яке там придане для дівчат? Бабуся з сусідками, яких теж розкуркулили, вечорами співали сумних, як зимовий вітер, пісень. Пряли.
Вибач, дітки, розтривожив мені душу. А тепереньки йди вже. І я скоро піду на огород, на роздобутки, щось птиці треба на вечір давати.
- Дякую, тьотю Шуро, за розповідь. Вибачте, що нагадав про лихоліття, що пролетіли над Вашою родиною.
- Ходи здоровий.
Тьотя Шура склала на колінах старечі, вироблені за довгі роки тяжкого життя руки, помальовані зеленими жилами-гадючками. Голубі вицвілі водянисті очі дивилися в минуле, яке до самої-самісінької смерті з неї не витравити.
Олександр Косько, житель селища Семенівка
